Бувають події, що залишають слід на все життя. Проща до Унівської лаври – одна із них. То, що в ній особливого? Те, що вона для «Рідні» традиційна і вже десята? Те, що організатори чітко продумали всі деталі? Так, але не це найглибше вкарбувалось у серці. Кожен із нас їхав до святого місця із запитаннями, на які прагнув знайти відповіді. Та одне із них свідомо чи не свідомо, мабуть, турбує кожного: «Де перебуває Бог, коли москалі перетворюють на цвинтарі житлові квартали та навіть цілі українські міста?»
З самого ранку дощить. Шибки перед очима, по яких, наче сльози, котяться краплини дощу, спонукають до роздумів. У салоні автобуса тихо, незважаючи на те, що серед нас чимало людей говірких. Мовчать вимушені переселенці, частині з яких уже нема куди повертатися. Мовчить одна із стриянок, полеглий брат якої може явитись їй хіба увісні. Мовчить мій друг, зять якого з перших днів війни – у самому її горнилі. Мовчки доїжджаємо до Унева й продовжуємо сидіти в салоні автобуса, не відриваючись від задуми, поки по шибках періщить дощ. Але він несподіваноприпиняється, наче небо почуло наші молитви.
До Божественної Літургії ще більше години, тож кожен намагається використати цей час з користю для себе. Ми йдемо на Чернечу Гору, де покояться тлінні останки духовних велетнів УГКЦ, у тому числі двох братів – Владики Юліана та ієромонаха Василя Вороновських. Обидва вони є наче ілюстрацією сили віри в той час, коли її (цієї сили) бракувало більшості. Совітам здавалося, що свою богоненависницьку справу вони зробили – знищили УГКЦ. Та Церква, наче Фенікс, поставала з попелу. Коли в 50-ті роки минулого століття багато галичан запитували, чому Бог дозволив знищувати Церкву, коли частина з них навіть приставала до атеїстичної компартії, брати Вороновські отримували свячення в підпільному монастирі. Вони вірили, що випробуваннями Господь зміцнює нас, щоб ми відповіли на Його покликання. Якби вони жили в наш час, то сила їхньої віри утверджувала б і нас у переконанні, що Господь цими важкими випробуваннями зміцнює весь народ для здійснення якоїсь місії. Ми ще не знаємо якої, як не знали й брати Вороновські, починаючи служіння, що одному суджено стати єпископом, другому – відомим екзорцистом. Та Церква вийшла з підпілля, Україна здобула Незалежність, і обидва вони служили Богові в утвердженні Його Церкви, і Його народу на Українській землі. Тож маємо вірити й ми.
З Чернечої Гори ми сходили з піднесенням. Проходячи повз місце розкопок, несподівано відчули велике умиротворення. Вочевидь, енергія молитов таких духовних велетнів, як брати Вороновські, наповнила це місце й проникає в кожного, хто відкриває себе для неї. Тепер нам належало з такою ж відкритістю стати учасниками Божественної Літургії в дерев’яному храмі священномучеників Климентія та Леонтія, очолюваною Владикою Стрийським Богданом Манишиним. З його уст ми почули євангельську історію про зустріч Господа із самарянкою, і ця проповідь спонукала до роздумів. Частина із нас продовжувала обговорювати її навіть у трапезній в обідню пору. Чому Господь спочатку відкрив Свою Божественність не вченим мужам Закону та навіть не своїм Апостолам, а звичайній грішній жінці, що хіба не боялася говорити про себе правду? Вочевидь, і нам треба правдиво подивитися на себе, і Правда допоможе нам знайти відповіді на запитання, з якими ми їхали на прощу. Та сподіватися на легкі рішення не варто. Про це говорив Владика Богдан у час духовної сарепти, що розпочалась одразу ж по трапезі.
Єпископ Стрийський Богдан Манишин навів приклад із життя блаженного Омеляна (Ковча) – в’язня концтабору Майданек. Сюди він потрапив за те, що рятував євреїв у Перемишлянах. Друзі хотіли визволити його, та він відмовився. Чому? Владика зацитував його слова: “Я вдячний Богові за його доброту до мене… Крім неба, це єдине місце, де я хотів би бути. Ми тут усі рівні. Поляки, євреї, українці, росіяни, литовці чи естонці. Я тут єдиний священик. Я не можу уявити, що вони будуть робити без мене. Тут я можу бачити Бога – Бога, який є один для всіх, незалежно від наших релігійних відмінностей. Можливо, наші церкви різні, але в усіх них царює Всемогутній Господь. Коли я проводжу літургію, усі вони моляться. Вони моляться різними мовами, але хіба Господь не розуміє всіх мов?
Вони вмирають по-різному, і я допомагаю їм перейти міст. Чи це не благословення? Чи це не найкраща корона, яку Господь міг покласти на мою голову? Це так. Я дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не міг би просити в нього більшого. Не впадайте у відчай через мене. Радійте разом зі мною. Моліться за тих, хто створив цей табір і цю систему. Вони найбільше потребують вашої молитви… Нехай Господь змилується над ними”.
Тож, коли одного із в’язнів Майданеку запитали, де був ваш Бог, коли вас знищували, той відповів: «Він разом з нами йшов до газових камер». Коли ми запитуємо, де був Бог, коли москалі знищували Маріуполь, знаймо: Він страждав разом із тими людьми, що після московитського бомбардування опинилися під завалами драмтеатру, стогнав від болю разом із пораненим азовцем, сумував з воїнами, яких відправляли в полон. Він і зараз сходить у пекло війни, щоб піднести нас на територію Свого Воскресіння
.А далі учасники прощі обговорили цікаву тему про те, як волонтерам уберегтися від вигорання. Розкривав її Ігор Ковердан. Після цього Олег Шмілик познайомив присутніх з діяльністю лабораторії смаку, що діє за програмою «Добрий господар». Іван Швед розповів про реалізацію програми «Зроби дрон сам».
По завершенню прощі учасники та волонтери БФ «Рідня» здійснили екскурсію у Свірзький замок – унікальне місце, де історія наче зупинила свій нестримний лет, спочиваючи у камені монументальних споруд посеред чудової природи.
Іван Швед
