Нову Україну збудують нові люди. Обов’язково збудують! Надто високу ціну ми вже заплатили й продовжуємо платити, щоб вирватися з ветхого світу занепаду. Це розуміють у  благодійному фонді  громад «Рідня» й об’єднують довкола себе неординарних особистостей. Один із них – Євген Моїсеєв, керівник громадської організації  «Go Friends Save UA»,  людина, відома у середовищі фахівців з ІТ-технологій. Історія його життя – це драма виходу із затхлого бандитського світу та друге народження у світі новому.

Старий світ

Народився Євген Моїсеєв 36 років тому в непростій краматорській сім’ї. Здавалося, над його родиною висить якесь прокляття. Мама, батько, дід, брат і дядько велику частину свого життя проводили в тюрмі, й це не могло не залишити запису в ДНК дитини. При живих батьках Євген виростав сиротою. Його вихователями стали вулиця та Маріупольська школа-інтернат. Він жив водночас у двох паралельних світах.

З офіційними вихователями в інтернаті Євгенові пощастило. І Марія Василівна, і Віра Кирилівна були із Західної України, розмовляли чистою українською мовою, вміли прищеплювати любов до історії та народних традицій. Вони будили в дітях те, що дрімало глибоко-глибоко в підсвідомості. До сьомого класу підлітки гордо називали себе козачатами. Євген, як і більшість хлопців, мріяв під час свята Калити пронестись із зав’язаними очима на коні перед захопленими поглядами дівчат, вкусити прив’язаний куліч, обмазати сажею дідуха та стати центром уваги присутніх. У такий час він прагнув чогось високого та світлого. Та запис у ДНК, немов комп’ютерний вірус, згодом відкривав інші файли життя. Разом з хлопцями йшов на ринок красти, ховався, щоб нюхати клей і, входячи таким чином в ілюзію блаженства, нісся, немов на гойдалці, від кайфу до пригнічення, що межує з депресією. Його, наче вирій потужної гірської ріки, втягував у себе світ занепаду.

Він сам себе не розумів. Нібито бажав творити добро, та бракувало волі виконати бажання, начебто й не прагнув до зла, та щось штовхало до нього.

– Здається, в мені було щось добре, – згадує він, – ходив на християнські заняття, їздив у табори, та потім знову починалися крадіжки, наркотики, клей.

Пізніше хлопець учився в Краматорському училищі №42, де серед численних однолітків почувався одиноким, покинутим, нікому непотрібним. І це відчуття не зникло, коли по закінченні училища працював на будівництві. Та навіть тоді, коли повернулися з тюрми брат і батько, самотність не покидала його. Їм було не до нього. Вони крутились у своєму злочинному середовищі, він – у своєму. Про якесь професійне зростання й не думав. А навіщо? Сім’ї нема, світлого майбутнього не видно, попереду – хіба привиди тюремних нар, втрачена молодість, а, може, й здоров’я… Коли він перебував у такому стані, Бог простягнув йому руку допомоги – послав віруючу людину.

На будівництві майже всі пиячили, та він спиртного не споживав. Після кожної пиятики всі приходили стривожені, з важкими головами, він – з миром і спокоєм, якого будівельникам так бракувало. Після роботи всі – на похмілля, він – до церкви.

– Що ви там робите? – запитав його Євген.

– Поїхали-подивишся, – запропонував той замість відповіді.

Він погодився, і з того часу розпочався новий етап його життя .

Вихід

Мабуть, прізвище, пов’язане з Мойсеєм, Євген отримав не просто так. Йому належало вийти з дому неволі, що знаходився всередині нього. Коли він прийшов до церкви, то побачив там таких людей, які колись приходили до них в інтернат. Вони свій вихід здійснили і приймали його з розумінням – таким, яким він є. Більше того: любили його, піклувалися про нього, нічого не вимагаючи взамін. А в нього, зрештою, нічого й не було. Порвані черевики, залатані куртка та штани. Свідомість його, здавалося, теж була вся в розривах, спричинених гріхом. Тоді він сказав собі: «Хочу жити з людьми, які вміють любити себе та інших». І тоді Бог, Який є Любов’ю, явив Себе йому незримо та невимовно.

Одного разу, читаючи Євангелію, він натрапив на рядки, що Ісус Христос помер за його гріхи, і це торкнулося серця: «Він може мене звільнити!» Євген впав на коліна, молився та плакав: «Господи, не хочу більше так жити! Зміни моє життя!» І зміни почалися. Та це не були зміни одномоментні, за аналогією з форматуванням та завантаженням нової комп’ютерної програми. Насправді, Господь звільнив його від наркотиків, алкоголю та сигарет дуже швидко, хоча йому здавалося, що вириватися з рабства цих спокус буде чи не найважче. Значно важче позбуватися набутих комплексів – гордині, непрощення, страху, замкнутості в собі, безвідповідальності, невміння працювати, дотримуватися слова, доводити справу до завершення, глузування, насміхання та багатьох інших. Від них звільнення проходило роками. У церкві йому показали унікальний інструмент: читай Євангелію та намагайся бути подібним до Ісуса Христа! Дивись у себе, заглядай у серце.

– Пригадую як позбавлявся матюків, – розповідає Євген. – Сказав собі: «Не буду матюкатися, бо це – гріх». Але тоді я працював на будові, де траплялося багато конфліктних ситуацій. Зовні начебто й стримував себе, та в середині вони все одно вистрибували, наче затаєні диверсанти, що чекали на відповідний момент. Кажу: «Боже, хочу їх позбутись і всередині». Допомога приходить. Але проявляються інші проблеми.  Одна із них – узалежненість від комп’ютерних ігор. Хтось може пограти дві-три години, а я – десять! Доводилося працювати через молитву, Слово Боже, каяття, спілкування з пастирем, пошук причин проблем у своєму серці. Не легше було позбутися надмірної вимогливості до близьких і до тих, з ким працюю. Через це я міг підвищувати  голос і навіть втрачати витримку. В результаті почувався погано, картав себе та усвідомлював, що це нерозумно. Біблія підтвердила, що надмірна суворість і вимогливість до добра не приведе. Працюю над собою – не виходить. Глибоко у свідомості діє закладений мною принцип – «Суворість, вимогливість і контроль». Боячись помилок, я обмежую свою свободу. Ніби підтверджуючи це, знайомий психолог каже: «Ти суворий до інших, бо суворий до себе. Забороняєш їм, бо не дозволяєш собі. Почни собі дозволяти».

Ось так Євген здійснював вихід з ветхого світу у світ нових цінностей. Самотужки йому це не вдалося б. Він ішов з Богом, братами по вірі та…з подругою.

Шлюб, укладений на небесах

Корінням усіх наших проблем є дефіцит любові. Змалку Євген почувався недолюбленим. Він переглядав у серці свої дитячі спогади, згадував, як мати видавлювала йому чиряки після купання в морі, й відчував, що насправді вона його дуже любила. Просто той світ, з якого він зараз виривався, прикував її до себе й призводив до дефіциту любові в ній самій.

Хлопець так само багато часу провів у тому світі, де ставлення до майбутніх матерів, м’яко кажучи, зневажливе. Там усіх жінок сприймають за продажних повій, вважаючи, що вірних не існує. Тому там усі зраджують, обдурюють одні інших. З таким стереотипом він прийшов до церкви, де зустрів Юлю – лідера молодіжного осередку церкви.

Він не міряв її хтивими поглядами, як це прийнято робити в бандитському світі. Вона була повненькою та не відповідала усталеним в його уяві стандартам. Але хлопець багато з нею спілкувався, відкриваючи для себе дівчину як особистість. Він подружився з нею, дружба міцніла, коли разом служили Богові, та випробування не припинялись і тоді. Траплялися ситуації, коли він відходив від церкви, знову опинявся у ветхому світі й укотре чув, що всі жінки – повії. Та він казав їм: «Ні, не всі! Знаю незайману дівчину, котра стала мені другом і безкорисливо допомагає». Тож її щирість і безкорисливість знову повертала його до церкви. Зрештою, він закохався в неї.

Коли справа дійшла до заручин, з Юлею почали творитися метаморфози: вона дуже швидко схуднула на 25 кілограмів! Перед Євгеном постала струнка красуня, котра розповіла йому дивну історію про те, що в дитинстві та ранній юності вона була худенькою, стрункою та привабливою. Хлопці навперебій освідчувались їй у коханні, пропонували руку і серце. Та вона бачила, що вони люблять не її – хіба її тіло. Внутрішнім світом дівчини взагалі не цікавляться, не знають хто вона насправді, які в неї мрії та плани, що є головною метою життя. Тоді вона звернулася до Бога: «Господи, не хочу, щоб суджений знайшов мене таким чином»! І, за молитвою, вона почала повніти.

Те, що дівчина тепер дивним чином схудла, було знаком, що Євген справді може бути її судженим. Але в церкві є умова: Бог має сказати, що це – твоя дружина, це – твій чоловік. Вони спільно молились і отримали знаки від Господа. Після цього була школа подружнього життя при церкві та шлюб. Той шлюб, що укладений на небесах. Принаймні, вони в це вірять.

Друге народження

Подружжя жило в Переяславі – тихому провінційному містечку, чимось подібному до Стрия, де народився їхній перший син. Юля працювала експертом у корейській компанії, Євгенові спочатку довелося торгувати шапками на базарі, щоб згодом зайнятися серйознішим бізнесом. За деякий час вони відкрили магазин медтехніки, потім – другий у Березані. Та плани були великими, а Переяслав – тісним для їхнього втілення, тож вони вирішили переїхати до Києва.

Щоб перебратися до столиці, спочатку частково, згодом повністю продали свій бізнес. У Києві відкрили три кав’ярні, потім ще одну. Справи почали налагоджуватись. Але на перешкоді стояла низька самооцінка. Тут, у столиці, Євген бачив людей потужних, заможних, впливових і мріяв бодай за руку привітатися з кимось із них. Тоді йому й у голову не приходило, що думка про їхню недосяжність насправді була свідченням того, що в ньому є такий же потенціал, наразі скований страхом, самоприниженням і самозасудженням.

Йшов 2013 рік. Завирував Майдан, долар стрибнув уверх, і без того хистка стабільність похитнулася ще більше. До такого Євген не був готовий. Бізнес почав сипатися. В невеличкій квартирі жило п’ятеро осіб. Вони тоді удочерили дівчинку та дали притулок ще одній дівчині. В цьому помешканні Євген стояв на колінах і зі сльозами звертався до Творця: «Господи, чому так діється? Я намагаюся Тобі служити, бути корисним для Твого Царства, займаюся бізнесом, а з того нічого не виходить». У цю мить він відчув Його присутність, зрозумів, що Він дасть йому можливість змінити ситуацію на краще й заспокоївся.

Наступного дня Євген був у кав’ярні, що стала місцем спілкування людей, споріднених інтересами. За одним із столиків сиділи молоді айтішники. Розговорились. Вони розповіли, що вміють писати сайти та навіть створювати стартапи, але не можуть їх продати. Серйозні люди до них ставляться насторожено, бояться фінансувати їхні ідеї.

– А я вмію продавати, – втрутився в розмову Євген, – давайте спробуємо працювати разом.

Хлопці так запалилися бажанням, що кілька годин спілкування промайнули, наче мить. Тоді, як під час молитви, Євген знову відчув присутність Бога й зрозумів, що це – та можливість, яку Він йому обіцяв.

Відтак розпочалася спільна діяльність: продавали готові сайти та розробляли нові. Для цього орендували два невеличкі офіси. Один площею 10, другий – 11 квадратних метрів. До того хлопці працювали у квартирі, де й жили. На той час з ІТ-технологіями Євген не спілкувався на ти. Він не вмів працювати навіть у елементарних програмах, але трохи знав основи управління, тож делегував завдання іншим. Але вже тоді зрозумів, що треба братися за навчання й розбиратися в ІТ самостійно. Навчаючись, потрохи почав виростати з коротких штанців. Спочатку виконували замовлення для українських підприємців, а потім – і на закордон. Далі пішли стартапи. З’явився досвід їхнього продажу. Завдяки продажу одного із них у 2016 році він купив собі квартиру в Києві.

Тепер ті столичні особистості, що колись у його очах виглядали недосяжними, ставали або його партнерами, або просто приходили за порадою.  Часом доводилося чути: «Ти дієш так, що в нас складається враження, ніби Сам Бог тебе використовує». А він молився з подякою: «Батьку небесний, Ти підніс мене! Ти створив мене вдруге». Та після піднесення і преображення треба опускатися вниз, щоб допомогти піднестись іншим.

ІТ-академія: закохані в навчання

У 2018 році, виконуючи замовлення одного клієнта, мусив звернутися до хлопців зі Львова. Вони розповіли, що навчають ІТ-грамотності дітей-сиріт. Це зацікавило Євгена Моїсеєва, бо він сам виростав сиротою.

– Давайте я приїду до вас у гості, – запропонував Євген, а ті радо погодились.

Він приїхав, побачив ІТ-академію і подумав: я сам сирота, зараз маю непоганий бізнес, у мене працює 35 спеціалістів. Чому я не можу такого зробити! Його друг Микола Кулеба в той час був уповноваженим президента України з прав дітей.  А це, що не кажи, великий плюс!

З Миколою Кулебою він познайомився несподівано. Якось йому телефонує його помічник: «Хотів би з вами познайомитися. Ми спілкуємося з різними підприємцями. Вони кажуть, що не проти підтримувати сиріт, але просять показати бодай одного сироту, який має сім’ю, дітей, працює, утвердився як підприємець. Ми шукали такого, та не могли знайти. Але ваш приклад – переконливий. Тому Микола Кулеба хотів би з вами зустрітися».

Вони познайомились і почали товаришувати. Разом і заснували ІТ-академію. Почали проводити ІТ майстер-класи для підлітків-сиріт, багатодітних, малозабезпечених, ІТ-кемпи, де створювали свої стартапи.

– Це – унікальна програма, – розповідає пан Моїсеїв. – Такої ще нема в Україні, а, може, й у світі. (Насправді є – наприклад, у Львові –  ІТ-школа для дітей-сиріт та дітей з малозабезпечених сімей Hebron (прим. ред.) Ми буквально закохуємо підлітків у навчання. Тих шістнадцяти та сімнадцятирічних юнаків і дівчат, які перебувають на етапі ментального бунту. Їм кажуть, що це мусить бути так і не інакше, намагаються загнати в клітку, тож вони протестують. А ми кажемо: знання тобі потрібні, щоб створити власний стартап. Між твоїми знаннями та грошима стоїть знак рівності. Твоє завдання: за 10 днів упіймати ідею, упакувати її та просунути до клієнтів. З нуля! У групі 15 осіб. Є дизайнери, програмісти, маркетологи, і ми їх вчимо. Щодня по 8 годин. Вони так закохуються в освіту, так розпалюються, що прагнуть учитися далі. Потім ми запрошуємо на навчання в ІТ-академію, де вони проходять дев’ятимісячну програму.

До повномасштабного вторгнення в ІТ-академії навчалось і проживало 17 дітей-сиріт. З часом вийшли на рівень, що мали в Києві дві квартири, в яких окремо проживали дівчата та хлопці. Жили на повному забезпеченні (проживання, харчування, стипендія та допомога в працевлаштуванні). За 6 років працевлаштували 65 випускників. Та в їхнє творче життя в столиці увірвалась війна…

Рука Бога

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Бог рухав подружжям Моїсеєвих так, щоб їхні дії стали відповіддю на гарячі потреби людей. Зрештою, Його рука звела їх у Стрию з фондом громад «Рідня». Бо ті та інші намагалися вирішити однакові проблеми: прийняти переселенців, допомогти їм вийти із шоку, адаптуватись у новому середовищі, розбудити творчу енергію та почати діяти, щоб не почуватись у неприємній ролі утриманців.

До Стрия вони приїхали невипадково. Вісім років поспіль Моїсеєви відпочивали на Стрийщині. Тут їм подобалося. Гори, скелі, водоспади, гарні бази відпочинку та унікальна культура. Після київських швидкостей і шуму життя тут виглядало тихим і спокійним. Тут жив їхній кум Микола Ременюк і кума Оксана Хом’якова Тож, коли разом із Миколою Кулебою вони евакуювали за кордон дітей із дитячих будинків, сиротинців та інтернатів, самі поселились у Стрию.

Їх приїхало восьмеро: Євген з дружиною Юлею, четверо дітей і сестра з донькою. Кума віддала їм квартиру в житловому комплексі «Панська вертикаль», а сама перебралася до села. Щодня вона приїжджала до них, щоб приготувати їм їжу. Вони були вражені такою жертовністю.

Одного разу в неділю Євген лежить на ліжку, а вона приходить і збирає якісь клунки.

– Ти куди?

– На квартиру, яку колись знімала. Туди приїжджають переселенці. Хочу їм допомогти, бо в них нічого нема – ні покривала, ні рушника, ні посуду.

– Давай допоможу.

Приходять туди, а там бойлер не працює, на газовій плиті діючою є хіба одна камфорка. Та люди не нарікають. Їм здається, що це – суперумови, бо зняти квартиру майже неможливо.

– Може, винаймемо якийсь склад, поставимо розкладачки й будемо приймати людей, – каже Євген?

– Моя знайома працює в залізничній лікарні, де нібито нормальні умови й ніхто не проживає, – підкидає ідею кума, відразу телефонує, а знайома пропонує звернутися до директора.

– Ми не проти, та все перейшло на баланс міста, – каже директор. – Вам – до мера.

Мер Олег Канівець не відмовляється, ба більше – обіцяє сприяння та допомогу.

– Ми самі поставимо бойлери, – обіцяє він.

Справу вирішили оперативно й почали приймати переселенців. А згодом побачили, що людям треба десь працювати, чимось займатися. Кума дала 30 соток землі у Дашаві, де посадили картоплю. Згодом знайшли ферму в селі Горішньому і почали викуповувати. Іншу землю, на якій були озера, взяли в оренду. Це – близько 16 га. Партнери запропонували викупити її та почати щось будувати. Вирішили будувати екологічне житло. Влітку посадили картоплю і зібрали 7 тонн. Водночас купили вівці, кози, корови.

Коли фонд громад «Рідня» побачив, що спільнота переселенців не сидить на місці, а працює, він профінансував купівлю доброї корови, пізніше підтримав їх елітним насінням. Згодом спільно з «Ріднею» організували харчування вимушено переселених осіб у Стрию на вулиці Людкевича. Спочатку – 50 обідів у день, врешті – 300. «Рідня» забезпечувала першою стравою, вони – другою.

Справді, Бог вів їх так, щоб їхні дії стали відповіддю на гарячі потреби людей.

Вони рухалися, розвивалися, з усіх боків отримували підтримку. Садили городи, зарибнювали озера, будували. Приймаючи переселенців, надавали їм психологічну підтримку, гуманітарну допомогу, харчування. У них почало зароджуватися самоврядування, розподіл обов’язків. Хтось став кухарем, хтось вівчарем, хтось… Жінка-тренер з карате розпочала заняття з дітьми. Потужно підсилив спільноту психолог, який проводив тренінги для молоді. Потім залучили канадський фонд, який почав оплачувати роботу трьох психологів. Запрацював дитячий садок. Та, мабуть, найголовніше, що діяльність ІТ-академії через війну не зупинили.

– Провівши майстер-класи в Стрию, Мукачево, Львові, ми зібрали підлітків для навчання в ІТ-академії, – розповідає пан Моїсеєв, – в Моршині набрали ІТ-кемп і цілий рік навчали дітей. Тепер запланували ще один ІТ-кемп. До нас звернувся потужний фонд «Діти героїв». Вони вже зібрали підлітків на півтора кемпу. В серпні плануємо в Трускавці провести для 50-ти дітей полеглих військових і дітей військових, які перебувають на службі, можливо, навіть два ІТ-кемпи, позаяк є дуже багато бажаючих.

Таким чином, у час війни в Стрию реалізовано сім соціальних проектів:

1) соціальний центр, коли люди жили у колишній лікарні;

2) безкоштовне харчування «Street Food Project», коли годували 300 людей, а вкупі 500 осіб у день;

3) облаштування ферми, де щодня працювало п’ять осіб;

4) будівництво екологічного житла з конопель, де працювало десять осіб;

5) ІТ-академія;

6) робота з інтернатами, проведення психологічних тренінгів;

7) відкриття пекарні, швейної майстерні, піцерії  «Тістотерія».

Що далі?

Все тече – все змінюється. Декілька місяців тому Моїсеєви спільно з партнерами вирішили переформатувати соціальне житло через відсутність підтримки. Завдяки закордонним програмам допомогли переселенцям взяти в оренду квартири та будинки. Довший час тваринницька ферма годувала тих людей, які отримали соціальне житло. Вони споживали 70-100 літрів молока в день. Тут жило 75 дітей. Коли розформували соціальний центр, з’явилися надлишки молока. Наразі вибудовують схему його збуту. Звісно, ферма поки що не може давати таких прибутків, як ІТ-сфера, натомість забирає багато часу.

– Наразі констатую, що Бог дав нам землю, що була занедбана – каже Євген Моїсеєв. – Ми привели її до порядку, провели там гарний рік, люди мали роботу, забезпечували себе, чотири особи й досі там працюють. Так, з точки зору бізнесу поки що важко. Але я бачу перспективу. Можливо, не в тваринництві, а в теплицях, курорті. Наразі ферма – це ще не бізнес. Але якщо приділяти цьому увагу, знайти посвячених людей… Тому ми шукаємо сім’ю, що могла б там жити, робити сири, себе забезпечувати і приносити прибутки.

Випадковостей не існує. Кожна причина має свій наслідок. Невипадково Бог обрав Євгена Моїсеєва, щоб на його прикладі показати: вихід із внутрішнього дому неволі не просто можливий, а й необхідний. Не просто так Моїсеєви опинились у Стрию та зійшлися з благодійним фондом громад «Рідня». Діяльність фонду спрямована на те, щоби продемонструвати один із християнських принципів: «Віра без діл – мертва». А Моїсеєв намагається своїми ділами дати відповідь на поклик Творця.

Іван ШВЕД