Наша історія про єдину жінку, яку «Ангели ЗСУ» зачислили до свого складу й не прорахувалися.
«Ангели ЗСУ» – благодійний фонд, який діє в селі Угерсько Стрийського району. Жінка-янгол – Юлія Бецко, доброволець батальйону «Аратта», журналіст, волонтер.
Юля знала, що «Ангели ЗСУ» – суто чоловіча тусовка, яка з жінками не працює. Тому вона й не пробувала волонтерити з ними. Та сталося, що минулого року вони погодились відігнати машину в підрозділ, у якому воює її чоловік, і мусили взяти Юлю з собою. Доля відразу ж піднесла випробування, в результаті якого вони ледь не заночували в «зеленці» на нулю під носом у орків. Жінка не здрейфила. Відтоді поїздки на Схід почали діяти на неї, наче наркотик, і хлопці їй не перечили. Натомість для воїнів на передовій явлення Янгола з жіночим обличчям також ставало небуденною подією. Воно нагадувало їм про рідний дім і про те, що вдома чекають дружини, матері, діти.
На свято Святого Миколая «Ангели ЗСУ» вирішили провести свою спецоперацію – зробити подарунки воїнам 65-го батальйону 103-ї бригади, де служать чимало вірних синів і доньок Стрийщини. Рахували одне, та ринкові ціни виявились іншими. Грошей забракло, тож звернулись за допомогою у фонд громад «Рідня». Фонд відгукнувся і повністю закрив фінансові потреби. Відтоді вони поріднилися. Так воїни на передовій отримали енергетичні батончики, образки із 90-м псалмом та «Браслетами життя». Тут, у глибокому тилу, важко зрозуміти справжню вартість цих подарунків, яка вимірюється не гривнями чи доларами, а тою емоцією, що залишається з воїнами навіть тоді, коли опиняються на межі між життям і смертю. Саме такі емоції й додають сил, коли здається, що їх уже не залишилось у тому пекельному казані війни.
У такий великий пекельний казан потрапила значна частина України. Юля це відчула, коли поїхала на зустріч із чоловіком у деокупований Ізюм.
– Коли я зустрілась із чоловіком в Ізюмі, для мене та й для нього це стало великим шоком, – розповідає жінка. – Ми не побачили в місті жодного вцілілого будинку. Коли спустилися до Сіверського Донця, де колись був дуже гарний квартал з будинком на дев’ять під’їздів, зведеним півколом, побачили повністю зруйноване подвір’я і знищені двома прямими влучаннями три під’їзди. Скільки людей тільки з одного будинку залишилися без даху над головою! Та, незважаючи ні нащо, евакуаційний поїзд, яким я приїхала сюди, був переповненим. Люди поверталися додому разом із дітьми.
Наступного дня вони побачили картину, що запам’ятається на все життя. Поруч із ними зупинилась машина, яку в народі ніжно називають копійочкою. З неї вийшов похилого віку чоловік, зачинив двері й побіг через дорогу отримувати гуманітарку. Коли пара підійшла ближче, то побачила на задньому сидіння п’ятирічного хлопчика, який щосили гамселив своїми долоньками по шибці. Здавалося, що дитина в істериці й хотілося гукнути до його дідуся: хіба можна таке дитятко залишати самим!
– Та, порівнявшись із машиною, – розповідає Юля, – ми побачили, що хлопчик дивиться на мого чоловіка у військовій формі й кричить: «Дякую!» Це нас вразило так сильно, що всю дорогу ми йшли мовчки. Я думала, що дуже важливо, аби наші діти це розуміли, та ніколи не відчули самі того, що відчував цей хлопчик. Саме тому мій чоловік зі зброєю захищає Україну, а я допомагаю «Ангелам ЗСУ».
Ця історія вражаюча та водночас і надихаюча. Вона свідчить, що фонд громад «Рідня» обрав правильний шлях, об’єднуючи довкола себе таких активних і самовідданих людей. Коли ріднею почуватиметься вся Україна, ніякий агресор не ризикне навіть подумати піти на нас.
Іван Швед
