У той час, коли з Вашингтону вже лунали погрози президента США Трампа на адресу України, в Стрию у БФ «Рідня» займався волонтерством американець Браєн. Він розмістив у соціальній мережі світлину на тлі українських символів, і кілька осіб з Америки у відповідь видалили його з числа друзів. Мабуть, їх підхопила стихія Трампового «торнадо», що пронеслось цілим світом, і вони справді подумали, що то не росія, а Україна розв’язала кровопролитну війну, край якій хоче покласти американський президент.
Браєну, який у Стрию посвячував свій час безкорисній допомозі Україні, було прикро, що частині його земляків не вдається відрізнити брехню від правди. Ще змалку він любив читати книги про Другу світову війну і дивився на неї, як на великий поєдинок між добром і злом. Російсько-українську війну бачив у такому ж світлі. Україна постала перед ним біблійним Давидом, який кинув виклик монстру Голіафу.
Найбільше американця вразила українська культура
Уперше Браєн ступив на українську землю десять років тому. Доти він тяжко працював, щоби накопичити кошти для безбідного життя. Тепер у нього вже був будинок у Портленді, помешкання якого міг здавати в оренду й за рахунок цього подорожувати. Та в мандри його покликав не «Гарольдів плащ на плечах американця», а щось значно глибше. Бо, якщо головний герой поеми Байрона «Паломництво Чайльд Гарольда» почав подорожувати від пересичення світським життям, то Браєн – від спраги до пізнання. А ще тому, що його не прив’язує сім’я. У свої сорок – досі не жонатий.
Україну для подорожі вибрав не просто так. Там, в Америці, знався зі стриянкою, котра порадила йому познайомитися з нашою землею. Та вона рекомендувала йому розпочати відкривати для себе Україну не з великих міст на зразок Києва чи Харкова, а з невеликих у західній її частині. Так він запізнався зі Львовом, Чернівцями, Стриєм, а далі й з іншими містами нашої держави. Його вражало в Україні багато що, та найперше – самобутня культура. Він цікавився історією, повз його увагу не могли пройти трагічні її сторінки, коли завойовники найлютішими методами намагалися стерти культурний код України. Та навіть геноцид через голодомор 1932-33 років не зміг його знищити. І це вражало, дивувало, захоплювало Браєна найбільше.
– Не можна допустити, щоб росія в цій війні перемогла і знищила величезні культурні надбання, бо це була б втрата не тільки для України, а й для всього світу! – коли американець говорить ці слова, його сірі очі стають голубими й починають світитися.
Це – не меланхолія. Важко навіть уявити меланхоліком людину, зростом під два метри, який одягає черевики 50-го розміру. В ньому проглядаються риси вікінга, позаяк завдяки мамі в жилах тече данська кров. Але вона змішана з німецькою, британською, нідерландською. Його батько воював у В’єтнамі, а по війні перекваліфікувався на будівельника. Від нього він успадкував чіткий розрахунок в усьому. Тому не меланхолія висвічується в очах Браєна. Це – погляд глибоко віруючої людини. Бо тільки чоловік, який сповідує високі духовні цінності, може сказати: «Я тут, щоб віддячити Україні!»
«Я тут, щоб віддячити Україні!»
Холодний цинік запитав би: а за що ти хочеш їй віддячити? Невже Україна запропонувала тобі на пільгових умовах кар’єр для видобутку різкоземельних мінералів? А, може, нафтове родовище на Полтавщині чи в крайньому разі на Стрийщині десь між Верхньою та Нижньою Стинавами? Ні! Україна не підкупила Браєна речами матеріальними. Вона дала йому щось більше – відкриту душу. І, коли він заглянув у неї, побачив спрагу до творення. Ту, якою відрізнялись американці в давнину, коли вражали своїм підприємницьким духом. Бо творили нове життя!
Зараз американці ніжаться в зоні комфорту, і багато із них не прагнуть більшого, ніж мають. А українці в той час напружують усі свої сили, бо борються і творять нове життя.
– Тому мене вабить цей дух підприємництва і культура, – каже Браєн. – В Америці культура проста та бідна навіть у порівнянні з Мексикою, бо корінної нема, а нова – тонесенька. Та ще більше мене вражає сила українців. Це – люди, здатні долати будь-які перешкоди. В мене така аналогія: жінка на високих каблуках спокійно ходить як по рівній дорозі, так і по пересічній місцевості з камінням і болотом. Без проблем!
Ось за що Браєн вирішив віддячити Україні волонтерською працею – за високу культуру, підприємницький дух і силу!
Як Браєн потрапив у «Рідню»
До «Рідні» він потрапив не спонтанно.
– Були на це дві причини. Одна, бо знаю сім’ю Дириків, друга, бо мені комфортніше в невеликих містах, – розповідає Браєн. – Коли був в Америці, дивився багато відео про вторгнення росії в Україну. Бачив, що люди волонтерять і самому захотілося. Можливості – різні. Можна чистити яблука на фронт, можна робити щось серйозніше. Звісно, мені хотілося чогось більшого, тож я орієнтувався на ті місця, де маю знайомих. У Стрию знаюся з Тарасом Дириком, у Чернівцях – з іншим другом. Завдяки Тарасу й потрапив у «Рідню».
У «Рідні» Браєн працював разом зі стрийськими волонтерами. Він дуже швидко освоїв роботу на тій ділянці, яку йому доручили. Було видно, що американець добре знається на інструментах і вміє ними користуватися. З’ясувалося, що за освітою він – бакалавр зі створення фільмів і магістр з піару. Тим не менш, з дитинства його вабили інструменти, він навіть перетворив свою кімнату на майстерню, часом отримував на горіхи від батьків, коли переходив за межу дозволеного. Та жага до майстрування не пройшла намарно. Подорослішавши, він почав допомагати батькові на будівництві й освоїв усі будівельні спеціальності. Зараз друг із Франції запросив його зробити капітальний ремонт будинку. Браєн не відмовився, бо час перебування в Україні вичерпався.
Але в час волонтерства він більше довідався про нас, а ми завдяки йому – про американців. Нас, наприклад, здивувало, що в Стрию він почувається більш захищеним, ніж у Портленді.
«У мирному Портленді більш небезпечно, ніж у Стрию»
– Знайомі американці співчувають мені, – ледь помітна усмішка з’являється на його обличчі. – Там же небезпечно! А я кажу, що в мирному Портленді більш небезпечно, ніж у Стрию, куди в будь-який момент може прилетіти ракета. Коли пізно увечері приїжджаю сюди зі Львова, то спокійно йду пішки до готелю через пів міста. В Америці не ризикнув би. Так само не наважився б скористатися громадським транспортом. А тут, як, зрештою, по всій Європі, громадський транспорт дуже популярний. Можна багато побачити, почути, зрозуміти. Можливо, тому у вас на диво висока довіра між людьми.
Нам, звісно приємно таке чути з уст американця, та цікаво також довідатись, що неприємно ріже його очі, слух чи інші органи чуття.
– Те, що до піци додають м’який плавлений сир! – миттєво відповідає Браєн, розпливаючись в усмішці.
– А якщо серйозно? – наполягаємо ми.
– Один мій знайомий каже, що Україна – це дихотомія (коли дві протилежні речі вживаються між собою). Вона знана своєю багатою культурою і сильними безкорисливими людьми, але також і своєю корупцією. Дивно, що ці речі у вас вживаються між собою і з того ще щось добре виходить. Американська корупція також жахлива, але там кожен одягнутий у хороший костюм. Це, до речі, – одна із причин, чому я подорожую. Я хочу отримати нормальне медичне обслуговування. Два роки тому в мене був серцевий напад, і довелося лікуватися спочатку в Мексиці, потім у Франції. В США мені це коштувало б у десять разів дорожче. Для мене це показник корупції. За Обами та інших адміністрацій забагато влади було передано страховим медичним компаніям. Чи бачили ви ситуацію, коли в Нью-Йорку машина збила на вулиці олігарха? Це був відомий операційний директор однієї зі страхових компаній. Хтось його збив зранку на вулиці. Думаю, це було не випадково, а цілеспрямовано. Вся нація відчуває тиск з боку страхових компаній.
– А що ще неприємно вражає тебе в Україні? – не вгаваємо ми.
Окрім корупції влади – це неправильний менеджмент, який стримує ріст. Не подобається також у вас промивання мізків через пропаганду. Люди самі допускають, але це негативно впливає на загальну ситуацію. Звісно, є й інші проблеми. Десять років тому я вирішив поїхати до Одеси дорогою попри Молдову. Телефонує знайомий і питає: «Ти де?» Відповідаю: «У дорозі». Чую: «Не обманюй, там дороги нема…» Він був близький до істини, бо машину я розбив. З того часу ситуація змінилася на краще, та все одно над інфраструктурними проблемами ще треба попрацювати. Будуть дороги, як у Римі – прийдуть інвестиції.
До України повернусь…
– Браєне, ти зараз покидаєш Україну, чи повернешся?
– Я вже говорив, що маю друга у Франції. Йому треба допомогти відремонтувати будинок, щоб він разом із сім’єю переїхав у нім жити. Коли допоможу другові, можливо, на деякий час повернуся в Америку, щоб залагодити там справи, або ж відразу поїду в Україну.
– До нової зустрічі, друже Браєне!
Іван Швед
