ЗІ мною таке трапилось уперше – писати про людину, з якою ніколи не зустрічався віч-на-віч. Тоді прийшло на згадку: скажи що-небудь, щоб я тебе побачив. Зателефонував і…почув спокійний, виважений голос чоловіка, котрий нібито збирався на концерт музикантів-віртуозів, а не на фронт, де гул і свист, рев і скрегіт такі страшні, що металевий рок вісімдесятих на їхньому тлі виглядає ніжною мелодією небесних сфер. У моїй уяві Руслан Леськів (так звати нашого героя) постав мужчиною з дуже світлими очима, і я не помилився.

Він відпускав себе колишнього

 Такі очі бувають у художників, які пишуть фарбами, та у поетів, які малюють словом. А він таки вміє малювати, раз видав поетичну книгу «Слова тиші і грому» у видавництві «Український пріоритет». Його директор Володимир Шовкошитний має дивовижну інтуїцію, що дозволяє практично безпомилково впізнавати справжніх талантів. І якщо Руслан Леськів потрапив у його «приціл», то промаху не може бути.

Я шкодував, що не міг бути присутнім на презентації за сприяння БФ «Рідня» його поетичної книги. В цей час у Кам’янець-Подільському на з’їзді мирян УГКЦ ми говорили про перемогу, яка дорівнює преображенню. Бо який сенс вийти на кордони 1991 року, та залишитись у своєму світосприйнятті «совком з вісімдесятих»! Так, розгром московитського агресора дуже важливий, але ще важливішою є перемога над самими собою – преображення.

Беру Русланову книгу, навмання розкриваю, читаю та бачу перед собою людину, котра піднімається на свій внутрішній Тавор:

Тут ти один, але – не одинокий!

Тут – ти увесь… і все у тобі – тут…

Сліпий, а разом з тим – тисячоокий…

І десь – ще раб, але уже – без пут…

Цей вірш, написаний ще 2017 року, засвідчує, що преображення відбувалось у ньому вже тоді. Руслан працював оператором на Стрийському телебаченні та, будучи візуалом, любив споглядати світ і шукати в ньому красу. Він прагнув відкривати в усьому щось надзвичайне – моральний закон цілого всесвіту в маленькій сльозі дитини, велич Творця в пейзажі, що поставав перед очима,  розуміння того, що краса, в яку ти занурився, існує також у тобі, зрештою, й те, що в тобі перебуває й Україна. Він, очевидно, міг підписатися під кожним словом лауреата Шевченківської премії Івана Гнатюка:

Воно – в мені, а я увесь – у ньому,

В святому імені твоєму, Україно!

Але ж заради тої України, що в тобі, належало змінитися самому.

Змінився він. Для тих, хто ненароджений –

І в їх ім’я він відпускав себе. Колишнього.

Стояв дитям під поглядом Всевишнього – 

Вже геть інакший. З попелу відроджений.

Так сказати могла тільки людина, котра пізнала силу Божої благодаті, що допомагає проходити через пекло війни. Тоді я уявив Руслана ще до початку повномасштабного вторгнення, котрий відпочиває разом із сім’єю в Карпатах.

…Ранок дихає спокоєм і миром. У краплинках роси купається сонце. Під поглядом Всевишнього його кохана Зоряна вітає новий день. На Русланових руках – син Віталік. Він підкидає його та ловить, вдихаючи дитячий сміх так само глибоко, як чисте повітря, наповнене Божою благодаттю.

Він тримав її долоню, як тримають тільки душу –

Міцно, любляче, надійно. У руці – і трепет, і сила.

А вона – була щаслива. Знала – гори не порушать

Ту довічну таємницю… Коли хтось вдягає крила.

Добре їм там, як добре було апостолам на горі Тавор у час Христового преображення, та необхідно сходити вниз, де повітря вже наповнене тривогою та передчуттям того, що зло світу повстає проти тиші, оповитої небесним серпанком. Проходить час, і посеред лютневого ранку 2022 року цю тишу починають прорізати громи та блискавиці. Це – час вибору для кожного із нас:

…Колись у рисочці між двома датами,

Непомітній для ока – довжиною в життя,

Господь Бог дуже уважно читатиме

Всього тебе. Кардіограму серцебиття –

Кардіограма його серцебиття

Мабуть, кожному із нас кортіло б довідатися про те, як Всевишній читає кардіограму нашого серцебиття в час одного із найголовніших наших виборів. Руслан, ставши перед Його поглядом, зробив свій вибір стати воїном, і його думки почали змінюватися:

Він думав, що янголи грають на лірі,
Чи – арфі, на струнах із тиші й спокою.

Ні! В янголів сурми, що кличуть до бою –

До вічного бою! Де – шрами на шкірі…

Уявлення про війну тих, котрі від неї далеко, кардинально різняться з
воєнними реаліями. У Руслана – погляд оператора, котрий звик бачити довкола те, що проходить повз увагу інших, і його сприйняття для нас особливо цінне. Пишу йому та прошу відповісти, які кадри увійшли б у фільм про війну, якби йому випала нагода його зняти. Ось, що він відповідає: «У фільм про війну ввійшли б кадри соняхів, які гниють на полях, а перед ними – на передньому плані – табличка з написом: “Міни”. Хвостовик града серед пшениці. Кадр, де вітер свище серед руїн. Розкидані родинні фото, які цей вітер розносить. Кадр брами, що стукає від вітру, а в оселі, де чути ті звуки ударів – нікого немає. Кадри дитячих іграшок – спалених і понівечених. Кадр вцілілого колоска, чи рослини. Кадр, як рослинність затягує рани землі. Кадр дощу, що змиває попіл. Кадр людини під дощем. Коли не видно сліз».

Кадр, у якому людина плаче під дощем, зворохоблює душу. Знову беру в руки Русланову книгу, й те, що потрапляє мені на очі, – мов ще один кадр фільму про війну:

Матусю, як це?.. – Прилетіло…

– Так – прилетіло… – Страшнувато?

Так! Всі боялись! Всі – тремтіли,

Але – не я! Я ж – замість тата!

Діти війни надто швидко дорослішають. Уявляю цього семирічного хлопчика, батько якого воює, а він бере відповідальність за свою маму. У духовному сенсі він – доросліший за багатьох сивих чоловіків, які в 1991 році вийшли з московитського дому неволі, та досі не навчилися приймати рішення і брати на себе відповідальність. Невже війна є платою за те, що багато з нас не змінились, не стали відповідальними, як цей хлопчик? Бо ж відповідальні люди не допустили б розграбування дев’ятої на той час економіки світу, не платили б за газ ракетами, які зараз знищують наші міста та села, не випустили б зі Стрия до росії стратегічні бомбардувальники, з яких запускають ракети, що долітають і до нас. Зрештою, не було б тої страшної лінії на карті, про яку пише у своїй поезії Руслан Леськів:

Намальована лінія на військовій карті –

Це німа, й – найстрашніша з усіх, ненажера:

Вона поїдає цілі міста, п’є річки та озера,

Та – життя… Живі для неї нічого не варті.

Що рятує душу на війні?

Перший на війні вірш Руслан написав через місяць після початку повномасштабного вторгнення в Києві. Ці слова постали з туги за своїм сином, якого так хотілося обняти! Так хотілося подарувати йому та його мамі мир і створити новий світ, у якому приємно було б жити! Він назвав його «Колискова»

Берегтимуть сон ваш ясний

Ті, хто вміють берегти!

І збудують світ прекрасний –

Вам у ньому ще рости!

Той нерозривний зв’язок батька та сина, чоловіка та дружини допомагав Русланові вижити в найскладніших ситуаціях. Як би не розпиналися атеїсти, переконуючи, що нічого божественного не існує, солдат розбиває їхні теорії відчуттям того, як молитви рідних і близьких рятують його.

…Сплела мені кольчугу з молитов,

А я із вдячністю зодяг її на тіло…

Ще маю меч… І щит – твою любов!

Тому не здамся! Як би не боліло!

А без болю на війні не обходиться, без душевного болю – передовсім. Чому? За що такі випробування? Хіба війна може бути такою жорстокою у XXI столітті? Чи мислимі страшні тортури, вбивства цивільних і військових? А що, коли ти не доживеш до Перемоги? Ці запитання ятрять душу та не дають спокою. У такий час поезія стає для нього найкращим із терапевтів. Ось що він пише: «У віршах я, хоча і ненадовго, занурююсь у світ, де багато світла і радості. Де мир. Цей світ війна не може у мене забрати, де б я не був. Бувало, що вірші писалися під звуки вибухів, у кузовах вантажівок, під дощем і вітром. Вірші гріли. Іноді я про щось “кричав” віршами – таким чином знімаючи з душі частину тягаря».

Ти ж все писав у дотику, десь – рухом,

Із болем, потом, кров’ю – теж було:

Життя ламало не таких ще духом –

Ти ж не зламався. Злому злу на зло!

Мене завжди вражали люди, котрі не здавалися та зберігали чистоту душі навіть у пеклі. Прикладом може служити життя Світової героїні Ірини Сеник, яку майже 35 років сатанинський режим ламав у тюрмах і таборах, але не зламав. У духовному плані пані Ірина була подібною до бігунки на марафонську дистанцію, знала, що там – за фінішною стрічкою – вона доторкнеться до своєї мрії не тільки думкою. Коли ставало нестерпно важко, вона писала поезію та вишивала не голкою, а кісткою з риби. І їй вдалося «добігти» до Незалежності з чистими думками та помислами. Руслан Леськів, судячи з його поезії, дуже подібний до Ірини Сеник:

Час – бігун-марафонець. Він дихає в спини,

І той подих можна відчути на старті:

Це змагання покаже – чи ми чогось варті…

А ще, знаєш, для нас час – давно не години.

Слова тиші та грому

На цій марафонській дистанції людина змінюється, особливо ж, коли шлях пролягає через війну. Про це Руслан пише так: «Війна вчить цінувати життя, час, проведений з рідними. Війна мобілізувала мене до дій у різних сферах. Люди, які читають мою поезію, пишуть, що вірші дарують частинку світла. І це для мене – винагорода.

Війна утвердила мене в переконанні, що люди – найбільша цінність. За наших людей варто боротися. За Україну варто боротися, бо ми неймовірно багата країна саме цими людьми, їх історіями».

Найкрасивіші люди не дорікають долі,

А дивляться на чардаш душі із небом,

Підставляють обличчя, так треба

І довго-довго мовчать, сидячи в колі…

Думаю, ви вже зрозуміли, що Руслан Леськів – справжній поет. А справжні поети – люди особливі. Це не просто майстри рими та ритму, бо римувати може навіть штучний інтелект. Справжній поет штучним бути не може. Він, наче янгол – посередник між небом і землею. Тому нам цікаво, чи бачить він у своєму внутрішньому світі образ перемоги. Руслан пише так: «Образ перемоги – це вальс військових, навіть скалічених у гарному приміщенні з гарними супутницями. Вальс у міцних обіймах, коли солдати дивляться повз, і ніби бачать незримі битви і вибухи. Супутниці тримають їх в обіймах. Їх очі переважно заплюшені: вони не можуть повірити, що все закінчилося. Ніхто нічого не говорить. Лише гарний вальс і незрима битва. Тиша на вулиці, яку лише порушують звуки вальсу з приміщення – і дощ…»

Летять мелодії, а тиша їм навпроти,

Коротке – в вічне. Й не спинити рух.

Допоки ж тут – я прагну чути ноти,

Котрі торкають душ. Не тільки вух.

Тож, побачивши образ Перемоги, намальований словами поета, ми просимо його заглянути в дальше майбутнє. Він пише: «Майбутнє – світле. Хоч з присмаком суму. За тими, хто поклав життя. Але – світле, бо в ньому ми стали світлими. Справжніми – у своєму розвитку, у своїй боротьбі з тими “хворобами”, якими страждали до того: безвідповідальністю, інфантильністю, корупцією. Справжніми у патріотизмі і щоденній праці. У вихованні дітей. У збереженні традицій».

Ми варті хліба, вийнятого з печі,

В нас на столах – за ними діти, внуки.

Ми варті роду – взятись щоб за руки

Й ділитись всім та підставляти плечі.

А ми переконані, що Руслан Леськів вартий щастя – того щастя, про яке пише у вірші:

Давай ми сьогодні зготуємо щастя на двох:

Зачинимо двері на кухню –і геть телефони!

Розгорнемо книгу рецептів– її писав Бог.

Рецептів чудових багато:напевно, мільйони…

І наостанок просимо Руслана розповісти про стосунки з БФ «Рідня»: «Чудові стосунки. Вони мені всіляко допомагали у проведенні презентації. Організація, реклама, друк афіш та запрошень. А загалом, з «Ріднею» як з організацією,  знаємось давно. Також знайомий і з багатьма представниками «Рідні». Чудові люди. Україна потребує прагматичних, а не популістських патріотів. Бо популісти ту роботу, яка на нас чекає після війни, не стягнуть…»

Іван ШВЕД